Український театр у 2024 році: ризики, втрати і перемоги - Український тиждень

Інколи варто починати з початку, тобто за хронологією подій: від витоків й далі. І привід для цього є, бо в місті Кропивницькому, який вважається колискою українського професійного театру, в обласному музично-драматичному театрі ім. Марка Кропивницького, який місцева влада обдарувала званням «театр корифеїв», зіграли прем’єру, що об’єднала одразу дві п’єси Івана Карпенка-Карого «Житейське море» і «Суєта». На її третьому показі, ще, або вже, аншлагу не було, тож до перебігу загальноукраїнського театрального буму ця, створена «біля самих джерел», вистава не залучена. Але несподівана інтерпретація – «два в одному» останніх п’єс корифея головним режисером Одеського театру ім. Василя Василька Олександром Самусенком, посвідчує, що в театрі Кропивницького можуть траплятися мистецькі події. Адже за останній, супернапружений для цього колективу рік – тут тричі повторювалася історія з відстороненням керівника, судами та призначенням нового очільника, митцям явно було не до творчості.

У співавторстві зі сценографом Юрієм Ларіоновим та художницею по костюмам Христиною Корабельниковою, Самусенко істотно освіжив сталі уявлення про тексти Карпенко-Карого. Море у цій виставі не метафора, а візуально точне відтворення бурхливої води, що раз у раз заливає сцену, і суєта – не побутове борсання, а бурхливі пристрасті, які охоплюють митця на життєвому піку. Йдеться про артиста Івана Барильченка, роль якого, ламаючи стереотипні уявлення про провінційного актора, напружено та з емоційним притиском веде Олександр Ярошенко. Створюваний ним персонаж буквально розтроюється, бо хоч він і тримається за лінію банальної любовної інтрижки Барильченка, в інших проявах актор досягає, так би мовити, метафізичності. Він і мистецька особистість в пастці репресивної системи, і трагічний пророк, який передчуває майбутнє.

Обнадійливих слів від цього пророка не діждешся: вистава починається з того, що сценою проносять труну з написом «українська культура», а після персонажі Карпенка-Карого на ній правлять тризну. Але так, шокуючи, режисер пропонує елементарне протверезіння. Він нагадує і про ворожі руйнації української культури, і про недбале ставлення нас самих до отриманого в спадок і, власне, про стан анабіозу багатьох обласних театрів в Україні, чиї урочисті будівлі з колонами, чи без, панують на площах міст. Обнадійливих слів від цього пророка не діждешся: вистава починається з того, що сценою проносять труну з написом «українська культура», а після персонажі Карпенка-Карого на ній правлять тризну. Але так, шокуючи, режисер пропонує елементарне протверезіння. Він нагадує і про ворожі руйнації української культури, і про недбале ставлення нас самих до отриманого в спадок і, власне, про стан анабіозу багатьох обласних театрів в Україні, чиї урочисті будівлі з колонами, чи без, панують на площах міст.

Анабіозний стан кожного окремого театру не залежить від його розташування: такі є і у прифронтових містах, і у відносно спокійному західному регіоні, і в кількох сотнях метрах від офісу прийняття головних рішень. На противагу їхній стагнації – активність інших, зумовлена потребою діяти, а не споживати, тобто отримувати платню за звичні для ока шаровари, вінки, тини. Але це і прогнозовані втрати буденного спокою та матеріальної стабільності.

Повна версія статті за посиланням: tyzhden.ua

Ганна Веселовська | Український тиждень

Дата публікації: 30.12.2024