Я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, огранувати його. Окріпити його красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити найтонші краси високих поезій.
М. Старицький

 

  ІСТОРІЯ   ТЕАТРУ 

Перша стаття

        1856 -  1865 Театр Марка Кропивницького заглиблюється в аматорськоий рух на  Єлисаветградщині та творчу діяльність видатних корифеїв: «У Бобринці Марко Лукович та Іван Карпович завжди були нерозлучними товаришами. Вони разом всюду їздили, і Іван Карпович був свідком того успіху, який Марко Лукович мав на вечорах, а пізніше, коли розпочалися  театральні вистави, і на сцені», - писала С. Тобілевич.

Брати Тобілевичі 1

         Про це згадував і М. Кропивницький: «Мало не щонеділі  їздив я до батька в Живанівку і брав з собою найчастіш Івана Карповича: взимку їздили ми втрьох або вчотирьох, ходили на вечорниці, танцювали з хлопцями та дівчатами. Я не вмів путяще танцювать, зате здорово набивав пучки, граючи з усієї сили на гітарі».                                                                              

         Згодом на деякий час Тобілевичі перевезли в Бобринець і найменшого сина Панаса. «З братом Миколою частенько забігали ми до М.Л. Кропивницького, і він учив нас пісень…- писав Панас Карпович. – Перша пісня, якої ми вчили, була «Нелюдимо наше море». Я тягнув за Кропивницьким і за скрипкою… Кропивницький був перший кавалер на весь Бобринець, мав чудовий голос і смішив нас надзвичайно, коли розкудовчить було волосся, надме щоки й почне вдавати Шельменка».

         Гастролі трупи Л. Млотковського у Бобринці дали поштовх до створення аматорського гуртка  під керівництвом М.  Дубровинського та А. Ворникова. «Дядько Микола,- згадує Марко Лукович, - задумав устроювати спектаклі  і в домі матері, котрий уже достроювався». Саме в цьому гуртку зробив перші  кроки на сцені і М. Кропивницький, зігравши ролі Петра («Наталка Полтавка»), Лопуцьковського та Шельменка («Шельменко-денщик»), Стецька («Сватання на Гончарівці») і Чупруна («Москаль-чарівник»).

   

Зимтеатр

           1865 – 1871 На той час у містечку давав вистави новий гурток, очолюваний заїжджим подружжям акторів Соболєвих. Згодом його очолив колишній провінційний актор К. Голубовський. Пізніше до них приєднався М. Кропивницький. Слідом за ним до аматорів долучилися М. і П. Тобілевичі, П. Новицький, О. Дерев’янкін,  Є. і С. Мячикови, сім’я Кольчицьких, Петров,  Бржоховський, Цибульська та інші.

 Після К. Голубовського деякий час режисуру вів А. Дубовецький. Пізніше режисером гуртка став М. Кропивницький. Марко Лукович  керував цим гуртком і після переведення повітових установ до Єлисаветграда (1868 – 1870). Діяльність цього гуртка на чолі з М. Кропивницьким була найвищим злетом.  «За три зими, - згадував драматург, - я вистановив у Бобринці не менше сорока спектаклів». На цей період  припадає й постановка першого  драматичного твору М. Кропивницького - «Микита Старостенко, або Незчуєшся як лихо спобіжить». Цікава історія її написання.

КропивницькийП’єсу М. Кропивницький почав писати ще 1863 р., коли навчався в Київському університеті, а потім вперше поставив її у Бобринці. 1873 року знову повернувся до неї, переробив і дав назву «Дай серцю волю, заведе в неволю».  Але й нова редакція цього драматичного твору не задовольнила Марка Луковича. У 1881-1882  рр., готуючи п’єсу до першого видання, він утретє взявся за її доопрацювання. Деякі поправки вніс при виданні збірки своїх творів 1885 р. і особливо ретельно підготував останній прижиттєвий список цієї драми (у світ вона вийшла тільки 1911 р.,  після  смерті  автора).

Знаменно, що саме в цей період, а саме 1867 року у Єлісаветграді було збудовано Зимовий театр, нинішнє приміщення Театру Корифеїв.

         1871 – 1881   1871 року Кропивницький  залишив Бобринець і поїхав до Одеси. Тут він 12 листопада 1871 р. почав свою професійну  акторську  працю, яку вже не залишав до кінця життя. Ціле десятиріччя виробляв він по провінційних театрах свою акторську школу. Зіграв майже  500 ролей – від губернатора в  оперетці «Птички певчие» Ж. Оффенбаха до  Отелло.

         Залишивши єлисаветградських аматорів  1869 р.  Марко Лукович, уже ставши професійним актором, часто приїздить до Єлисаветграда на гастролі.

АматориА в жовтні 1875 р. він прибув до міста знову і в аматорському гуртку, яким керував І. Тобілевич, став режисером  і працював до лютого 1876 р. М. Кропивницький взяв участь у п’єсі для співу П. Ніщинського «Вечорниці», яка була написана ним спеціально для цього аматорського колективу і була виконана вперше 1875 р. під керуванням автора. У виставі також брали участь Іван, Микола, Панас, Надія і Марія Тобілевичі. З середини 1879 по 1881 він один із акторів  трупи Г. Виходцева, що працює у місті.

         1881  -  1882     Рік 1881-й - переломний в історії української театральної культури. М. Кропивницький діяльно взявся до праці. Уже до зимового сезону написав свої кращі твори: «Глитай, або ж Павук», «По ревізії», остаточно допрацював драму «Дай серцю волю, заведе в неволю», створив по суті, новий варіант п’єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»; того ж року видав першу збірку своїх творів.                                Кропивницький

         Драматург уважно і прискіпливо добирав акторів до першої професійної української художньої  трупи. Це були переважно аматори. На виклик М. Кропивницького  в  Єлисаветград прибули М. Садовський, К. Стоян-Максимович,  І. Загорський, Н. Жаркова. О. Вірина, О. Маркова; восени приїхала й М. Заньковецька. Пізніше до них приєдналися М. Садовська,  Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий.

Перша трупа Кропивницького

         27 жовтня 1882 р. відбулася вистава «Наталка Полтавка» у виконанні першої професійної трупи українських акторів.  Здійснилася його заповітна мрія і багатьох українських патріотів. М. Кропивницький створив таку національну трупу, якій судилося стати славою і гордістю України.

         Саме ця дата 100-ліття  театру корифеїв 1982 р. відзначалася за рішенням  ЮНЕСКО у світовому масштабі.

         1882 – 1910 До рідного краю Марко Лукович  на чолі своєї,  вже другої трупи, повертався ще не раз, хоча вів активну гастрольну діяльність територією всієї України Але визначною була гастроль у вересні 1885 р. Тоді йшли п’єси «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Пошились у дурні». Брав участь і  в концертах місцевих аматорів.

Пам’ятним для єлисаветградців був приїзд оновленої і такої ж молодої трупи весною 1889 р. Крім самого Марка Луковича, у «Наталці Полтавці» «Сватанні на Гончарівці», «Невольнику», «Назарі Стодолі» доволі успішно виступали молоді актори О. Суслов,  Ф. Левицький, Є. Зарницька, яких ще недавно в тій же Новоукраїнці знали як аматорів.  Завітала ця трупа  ще й  наприкінці того ж року і перебувала аж до середини лютого 1890 р., показавши глядачам 20 вистав. Це були добрі репетиції перед поїздкою до Петербурга, де гастролі почалися у квітні місяці.

         Останній приїзд до земляків на чолі власної, вже третьої  трупи відбувся у Марка Луковича у вересні 1895 р. Тоді йшли вистави «Назар Стодоля», «Сорочинський ярмарок», «Дві сім’ї» та інші.

 

   

         Востаннє єлисаветградцям пощасило  бачити свого  земляка на шевченківському вечорі 16 березня 1910 р. В цей вечір Марко Лукович читав поему Т. Шевченка «Чернець» і «Думи мої, думи…». Потім він виїхав до Одеси. А повертаючись з Одеси до Харкова, помер у поїзді 21 квітня.   

 

Історія театру. Друга стаття. /images/Історія театру. Друга стаття.pdf

Історія театру. Третя стаття. /images/Історія театру. Третя стаття.pdf

Історія театру. Четверта стаття. /images/Історія театру. Четверта стаття.pdf

Театр – храм моїх богів … вище всіх житейських сутолок і пертурбацій.
М. Кропивницький

  Історія будівлі

           Місце для будівництва театру було виділено міською управою 18 липня 1865 року зі стягненням у міський прибуток 76 рублів. Заключний висновок будівельного відділення про розгляд плану забудови місця театром з двома флігелями видано 27 серпня 1865 року.

           Креслення, виконані Г. Трамбицьким, затверджені 31 серпня 1865 року. Цього ж року інженер-полковник Г. Трамбицький за 76 рублів купив у міській управі ділянку землі, на які власним коштом і збудував Зимовий театр. Офіційне відкриття відбулося 1867 року. О. Пашутін в «Історичному нарисі м. Єлисаветграда» повідомляє, що перша вистава у новозбудованому театрі відбулася під час Георгіївського ярмарку наприкінці квітня 1867 року. «Во вновь выстроенном в 1867 году полковником Трамбицким постоянном каменном театре первое представление было дано труппой Выходцева, прибывшего в Елисаветград на Георгиевскую ярмарку».

                                                                 

        У театрі Г. Трамбицького, до влаштування 1874 року театральної сцени в Громадському зібранні, ставилися українські та російські вистави аматорських труп, в яких виступали майбутні основоположники українського професійного театру М. Кропивницький, І. Тобілевич. Сам

М. Кропивницький кілька сезонів працював у трупі Г. Виходцева, але чи брав він участь у першій виставі новозбудованого театру – невідомо.

            Це був перший кам’яний стаціонарний театр м. Єлисаветграда побудований у стилі класицизму з вкрапленням елементів декоративного бароко.

       Компактний двоповерховий прямокутний корпус поєднувався з двома одноповерховими малогабаритними флігелями, що у  плані надавало споруді форму хреста.

         Внутрішнє  планування, зазначає К. Шляховий,  складалося з коридорів та анфіладних кімнат, які з трьох сторін прилягали до центрально розташованої  великої прямокутної зали  системою наскрізних входів та протипожежних маршів між поверхами.

          Головний вхід мав три арочних портали з чотириколонним портиком тосканського ордеру, який тримав відкритий балкон з кованим металевим парапетом. Портик класично акцентував центральну частину фасаду, який над вінцевим карнизом завершувався високим бароковим фронтоном. Тімпан фронтону був прикрашений рельєфною театральною емблемою та трьома прямокутними фільонками з ліпними гірляндами. Передні кути будівлі акцентувалися ризалітами, які завершувалися аттиками, рельєфно оздобленими ампірними вінками у прямокутних фільонках. Архітектурна пластика  головного фасаду підкреслювалася скульптурною групою на вершині та декоративними вазами на краях фронтону.

            Прямокутні класицистичні амбразури вікон і дверей створювали ритм урочистості обох поверхів. Дверні полотна були членовані фільонками та оздоблені різьбленням.

             Інтер’єри театру також мали стильові риси класицизму з окремими декоративними мотивами бароко. Чотири ошатних яруси були розподілені колонками з капітелями, бар’єри ярусів оздоблені позолоченими орнаментальними композиціями, еліптичний плафон глядацької зали гармонізував простір над розкішною кришталевою люстрою.

           Ось як згадує про інтер’єр і екстер’єр театру Дон-Амінадо (А. Шполянський – видатний поет-сатирик і прозаїк,  1888-1957) :

       «Театр был выкрашен в ярко-розовый цвет, на фронтоне золотыми буквами так и было начертано: Храм Мельпомены. А под сим пояснение: театр отставного ротмистра Кузмицкого.

        Четыре колонны поддерживают фронтон; направо – вход для публики; с левой стороны - святая святых: вход для артистов. Внутри театра, все было как надо. И вестибюль, и длинное фойе, и у каждого внутреннего входа в зал – непроницаемые контролеры, в провинции их называли билетерами. И наконец, самый зал.

       Боже, с каким трепетом входили мы в храм искусства!

        И как знали наизусть все эти ложи бенуара, бельэтажа, директорскую ложу и все кресла первого ряда, на которых белели тщательно выписанные картонки…».

         «Ложи и кресла были оббиты потертым от времени темно-красным плюшем, с обязательной бахромой, отливавшей волшебным блеском керосиновых ламп под молочными абажурами.

Но центром притяжения был, конечно, занавес, в тяжелых, пыльных складках, тоже весь из темного пунцового бархата, с золотыми кистями по бокам и с узорно выведенным во всю длину многообещающим изречением: «Слезы облагораживают душу» …

        Однако, что же говорить, несмотря на свое кавалерийское прошлое, отставной ротмистр, был, очевидно, глубоко художественной натурой, и знал, с чем что кушают. Все в этом несомненном храме было ловко и тонко обдумано. И знаменитая, спускавшаяся люстра в лирах и амурах; и вышка – раек – галерка».

         Цікавий факт з акустичної побудови зали для глядачів. У стінах замуровувалися 80-сантиметрові продовгуваті глечики (амфори), і кожен горловиною був направлений до сцени, а в стінах лож і ярусів замуровувалась мембрана зі снопиків очерету, а підлога оркестрової ями була встелена (горловинами догори) десятками сотень пляшок-жбанів для резонансу. Це забезпечувало якнайвищий рівень акустики.

        З того часу місто привертає до себе значну увагу уславлених колективів і окремих виконавців із Росії, Італії, Польщі, Англії. На сцені виступали легендарні В. Самойлов, М. Рибаков, М. Савіна, В. Андреєв-Бурлака,

М. Іванов-Козельський, М. Дальський,  друг Т. Шевченка – А. Олдридж, італійська знаменитість О. Франкарді, чарівниця з Польщі Е. Камінська, всесвітньо відомий Пінетті, артисти Лондонського єврейського театру за участі А. Лореско, співаки Ф. Шаляпін, Л. Сабінов і багато інших.

       Протягом історії змінювались назви і власники театру

                Трамбицький Георгій Васильович, інженер-полковник – 1865–1879.

                Милославський Микола Карлович, артист і антрепренер – 1879–1883.

                Кузьмицький Василь Тимофійович, ротмістр – 1883–1907.

                Кузьмицький Володимир Васильович, полковник – 1907–1913.

                Бредюкова – Гартубанська Е.Ф. – 1913.

                Елькінд  В. – 1913 –1920.

1920 –  відбулася націоналізація театру.

1919 -1925 – Червоний театр культурно-просвітницької секції при Політвідділі («Красный театр имени Троцкого, «1-й советский», «Перший Радянський», «Советский им. Шевченка».

З 1925 – Театр ім. Т. Г. Шевченка.

З 1928 – 1932 – Робітничо-селянський театр.

З 1944 –  Кіровоградський обласний державний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького.

         Упродовж свого існування театр зазнав багато ремонтів, а також кілька значних переробок, остання з яких призвела до повної втрати первісного вигляду інтер’єрів та суттєвої зміни зовнішніх форм. Театр було перероблено до невпізнання. Закладення колон портику знеособило головний вхід і зробило передній фасад маловиразним.

 

        Справжню відбудову і реконструкцію цього історичного приміщення зробили у 2011-2012 рр. Завдяки титанічним зусиллям Голови Кіровоградської державної обласної адміністрації Сергія Миколайовича Ларіна, відбулося небачене будівництво, що подарувало місту та Україні красень-театр, чудо духовного храму.

       Сьогодні, після реконструкції, театр повертається до своїх першовзірців. Сцена, що бачила виступи акторів світового  значення, і сьогодні збирає численне коло прихильників та шанувальників. Після відбудови і реконструкції мистецьке життя ще яскравіше завирувало на сцені, в залі та поза стінами будівлі, а також і на Театральній площі.

                                                                  Театр свято зберігає і продовжує примножувати славні традиції корифеїв, які розпочали свою тріумфальну ходу саме з цієї сцени далекого 1882 року.