Новини
28 лютого - день жалоби. 9 днів зі смерті героїв "Небесної сотні".
Дмитро Десятерик, «День»
 
ПОЧАТОК ВЕСНИ. РЕКВІЄМ
 
На дев*ять днів Небесної сотні
 
Це останні «Хроніки Майдану». Не тому, що Майдан закінчився. Він ще стоятиме довго, і, сподіватимемося, збиратиметься при першій потребі. «Хроніка» від давньогрецької chronikós — зв'язаний із часом. Нині час змінився. В ньому - інакший ритм й інакше повітря. 
 
Граната
 
«Беркут» прив’язує до світлошумової гранати пляшку з бензином. Від вибуху утворюється кількаметрова вогняна куля, котра розливається невеличким палаючим озерцем. Звуковий удар надпотужний; здається, вибухнув балон з газом. 
Вибух стається біля барикади з боку Європейської площі, не дуже далеко від місця, де ми стоїмо натовпом переляканих зівак. Цього разу ніхто не постраждав. Юнаки на барикаді щось кричать і вимахують палицями. Гранати вибухають постійно по всьому периметру. Страшні, оглушливі. Таких раніше не було. Може, це саме ті посилені заряди, котрі терміново закупили в Росії одразу після Нового року. Мабуть, така може вбити, якщо впаде поруч. А здебільшого вони мають вбивати надію, мають з кожним вибухом гнати хвилю страху. Але хлопці на барикаді їх уже не лякаються. 
Периметр стискається все одно.
Це – ніч з 18 на 19 лютого.
 
Життя одне
 
18-о, день. На перетині Садової та Інститутської горить міліцейська барикада з важкої техніки: дві вантажівки, трактор з краном. На кузові вантажівки ще не покритий полум’ям напис рожевою фарбою: «Життя одне – живи!» Поруч скромнішою білою «Схід і Захід разом». На колесі, що добряче палає по ободу, видно веселенькі різнокольорові візерунки. Це ті машини, які вчора розмалювали дівчата з художніх вишів. Малювали і посміхалися разом з ВВшниками, що стояли на кузовах.
На розі Інститутської і Шовковичної горить ще одна барикада, там її намагаються гасити: з боку ментів з брандспойту ллється наосліп потужни й струмінь води. Вода розпилюється у повітрі, переливаючись веселкою. Сьогодні чудовий сонячний день.
 
Тренік
 
Перед офісом Партії регіонів на Липській стоїть кордон «Беркуту». Перекриває вулицю не повністю, можна обійти. З офісу валить дим. Перед кордоном розпорошений, але доволі злий натовп протестувальників. Якийсь хлопчина у касці й бронежилеті втикає в землю велику сокиру, стоїть у небезпечних двох метрах перед кордоном і викрикує щось «Беркуту» в обличчя.
За «беркутами» - натовп молодиків у куртках з капюшонами, в спортивних костюмах, багато – з марлевими масками на обличчях. Дорослі, похмурі, міцні. До речі, чому їх досі називають тітушками? У цього слова надто лагідне звучання. Бандити, урла – точніше.
Біля офісу - пожежна машина. Кілька фотокореспондентів знімають, що відбувається. Підходить кілька урлабанів, раптом один з них – здоровань років 30, з південними рисами обличчя, у синьо-білому костюмі-«треніку», починає бити першого-ліпшого фотографа. «Я преса!» - кричить фотограф. – «Мені по х… преса, тут дім горить!» - відповідає тренік. До нього приєднуються його подільники, б’ють втрьох одного, з’являється ще кілька фотографів і шпана відступає. Офіс продовжує горіти.
 
Хороші
 
У Профспілках до мене підходить дівчина Даша, просить допомогти віднести респіратори на Інститутську. Поки чекаю її у медпункті на третьому поверсі, бригада медиків готується на передову. Енергійна молода пані роздає команди капральским голосом: «Так, одного з хірургії – на Грушу-4. Решта – на Грушу-1. Вперед, за нагородами! Але під кулі не лізьте».
Допомагаю Даші та ще Оксані нести мішок. Дотягуємо майже до рогу з Садовою, починаємо роздавати, коли починається атака «Беркуту». Всі тікають і ми тікаємо. Потім повертаємося. У мішку марлеві маски і трохи респіраторів з клапанами. Розбирають, бо міліція постійно пускає газ.
Другий мішок, точніше, коробку, несу сам. На коробці написано «Респіратори (хороші)». Ставлю коробку на асфальт, народ розбирає мляво, бо в більшості вже є. Можливо, комусь допомогло.
 
Сурмач 
 
Боротьба за територію перетворюється на низку діаметрально протилежних спринтерських забігів: спочатку молодь з криками і прокльонами обрушує на ВВ і беркутню зливу каміння, розбавляючи її коктейлями, потім менти переходять у наступ, і тоді всі тікають. Менти зупиняються, народ перегрупировується і кидається в атаку. У цю мить з-за спин маніфестантів лунає сигнал до атаки на сурмі. Сурмач – дядько середніх років, трохи огрядний, як личить сурмачу. Ще є волинщик, сопілкар і гітарист. Вони грають поперемінно то гімн України, то «Лента за лентою».
Композицію завершують вибухи гранат і стукіт по залізу. Київська поліфонія.
 
Перша кров
 
Посеред Інститутської стоїть вусатий чоловік, і лікар ллє йому білу піну на закривавлену руку. Чоловік дякує і біжить битися, медик – далі лікувати. На землі лишається червоно-біла пляма.
В цей день і в наступний, і в день після нього було дуже, дуже багато крові. Запам’яталася саме ця. 
 
Малий
 
Хлопчик 9-10 років тягне шматок залізного паркану на барикаду. На ньому саморобний бронежилет, окуляри проти газу, помаранчева каска. Смаглявий. Вочевидь, з ромів. Кинув залізяку на купу, пішов швиденько далі, туди, де гарячіше.
Через три дні бачив його на Хрещатику. Живого.
 
Кружки
 
18-о, день. Пані зі світлим волоссям, обличчя під марлевою маскою, стукає по стовпу двома емальованими кружками. Неподалік три жінки дуже інтелігентної зовнішності награють по стовпу якимись палицями. У всіх – відсторонено-рішучий вигляд. Стукають так, наче йдуть в атаку. Прицільно, чітко, спокійно.
 
Ванна
 
Каміння виколупують з бруківки всі, хто може і чим може. Закопчені самооборонці й на диво гарно одягнені жінки й чоловіки стоять ланцюжками і передають бруківку одне одному, несуть купками у наволочках і мішках, в одному місці насипають навіть у пластикову ванну. Потім, коли перед черговою барикадою накопичується достатня кількість каміння, хлопці розбирають його, натовпом мчать до міліцейської барикади і кидають. На другий бік летить просто злива бруківки, справжній каменепад, але результатів не видно – дим закриває все.
Ванна - рожевого кольору. Хороша дитяча ванночка.
 
Перепустка
 
18-о, вечір. Аби потрапити в прес-центр Будинку профспілок, треба показати посвідчення журналіста, пройти на другий поверх, там за столом дівчина випише невеличкий папірець з шапкою «Штаб національного спротиву» і числом.
Ще вдень у прес-центрі повно людей. Коли засутеніло, я вчергове підійшов до дверей Профспілок – хлопці на вході ще сиділи, однак перепустки не питали. І ще до того, коли замість прес-центру за дверима на другому поверсі завелася димна чорнота, стала зрозуміло, що вже ніхто не спитає.
Свобода або смерть – це коли перепустка вже не потрібна.
 
Шановні діти
 
Ніч з 18 на 19. З нашого боку – коктейлі і феєрверки. З їхнього – гранати і водомети. Вибухи майже безперервні. Починають спалахувати намети. Через натовп з криками «Дорогу! Дорогу!» біжать бригади медиків, несучи поранених.
Вже захоплені Грушевського, Український дім, Європейська площа. Барикада з боку Європейської раптом прогинається від сильного удару з другого боку, і в ту ж мить там щось сильно спалахує.
- Там два БТРи спалили – задоволено каже хтось через півгодини.
Зрештою, беруть і цю барикаду. І ту, що під мостиком. «Беркут» проривається зі сходів, що ведуть до Жовтневого. Наші палять шини. На Інститутську викочуються два водомети. Спочатку коктейлі до них не долітають. Потім дістають – один, другий, третій – по кузовах, потім по капотах, потім по гарматах. Водовозки відступають.
І над усім цим – голос влади у записі: «Шановні жінки і діти! Міліція просить вас покинути Майдан! Тут проводиться антитерористична операція!» 
Щойно у прогалину між палаючими покришками вривається дюжина ментів зі щитами, як діти, радісно вигукуючи: «О! «Беркут»!» - кидаються на них і викидають за хвилину.
Близько другої наступ ментів зупиняється. Антитерористичний голос давно замовк. Шановні діти геть не шануються.
 
20, четвер
 
Направду мало хто був там у цей ранок. Мало хто бачив, як знесилені хлопчиськи зі щитами і палицями кинулися на ще більш, як виявилося, знесилених, до того ще й здеморалізованих ментів, як погнали їх світ за очі, погнали геть з Майдану, геть з Європейської, геть з Інститутської, погнали Януковича в небуття – і як їх у відповідь, від безсилля почали розстрілювати просто на вулиці. 
Мені соромно, що мене там не було. Розумію, що це дурість – картати себе за те, що тебе там не було. Це був ранок перемоги. Страшний ранок, в який будь-хто міг лишитися на Майдані букетом квітів.
 
Тиша
 
Раптом у Києві настає тиша. Сонячна, прохолодна, з присмаком кіптяви і попелу.
І щойно вона настає, як постріли, котрих ти не чув, накриті тіла й калюжі крові, яких ти не бачив, з усього розмаху, одним беззаперечним фактом, наздоганяють тебе і зносять з ніг.
Нема ніякого відчуття перемоги, ніякої радості, тільки бездонний колодязь, який не заповнити слізьми, і ця пісня, яку неможливо слухати.
 
Гей, пливе кача по Тисині, 
Пливе кача по Тисині. 
Мамко ж моя, не лай мені, 
Мамко ж моя, не лай мені. 
Гей, залаєш ми в злу годину, 
Залаєш ми в злу годину. 
Сам не знаю де погину, 
Сам не знаю де погину. 
Гей, погину я в чужім краю, 
Погину я в чужім краю. 
Хто ж ми буде брати яму? 
Хто ж ми буде брати яму?
Гей, виберут ми чужі люди, 
Виберут ми чужі люди. 
Ци не жаль ти, мамко, буде? 
Ци не жаль ти, мамко, буде? 
Гей, якби ж мені, синку, не жаль? 
Якби ж мені, синку, не жаль? 
Ти ж на моїм серцю лежав, 
Ти ж на моїм серцю лежав. 
Гей, пливе кача по Тисині, 
Пливе кача в по Тисині.
 
Ми вільні. Ми вільні завдяки вам. Ми перемогли. Чуєте, хлопці, дівчата? Чуєте?
 
Дмитро Десятерик, «День»
 
Постскриптум. Воля
 
З усіх споруд Межигір’я найогиднішою здається позолочено-лаковане убозтво з назвою «Галлеон». Обрисами нагадує старовинний корабель, стоїть на воді. Люд обходить його по вузенькій палубі на нижньому рівні, всередину не потрапляє, через двері й ілюмінатори бачить ту ж саму дурнувату позолоту.
Зненацька один чоловік зупиняється і починає тягнути червону линву, що йде під воду з палуби. Під підбадьорюючі крики «Вітя, давай!» витягає великий садок з кількома ще живими рибинами. Натовп одразу починає скандувати «Во-лю! Во-лю!» Чоловік відкриває садок і риби під загальний захват пливуть геть.
 
Чоловік спускає порожню клітку назад і, посміхаючись, каже:
- Я не Вітя. Я Тарас зі Львова.